Всіх (не) врятую: як вийти з ролі пожежника на роботі

Дивитись детальніше

«У разі пожежі зберігайте спокій і покиньте будівлю», — написано на плакатах з пожежної безпеки. У реальній пожежі є інструкція і пожежники.

Однак «пожежі» на роботі влаштовані інакше. Коли у колеги чи керівника зриває запобіжники через нереальні очікування, чужу помилку або обіцянки без ресурсу, рятівником призначають когось із команди. «Погаси, розгреби, тільки без паніки». Проте паніка вже в кімнаті — тіммейт чи менеджер панікує за всіх.

Мене звати Ханна Янкіна. Я — Head of Talent в Akvelon і викладачка курсу Recruitment & HR у Hillel IT School. Роками я жила в цьому режимі, аж поки в одній із таких ситуацій не «згоріла» сама. Метафорично, але наслідки були реальні.

Після цього я звільнилася з посади «пожежника». У цій колонці ділюся особистим досвідом того, хто запускає ж пожежі, хто їх гасить і як вийти з циклу постійного стресу на роботі.

Мій досвід гасіння пожеж

Пожежі на роботі запалюють два ініціатори. Інколи сірник тримає хтось інший, інколи — ви самі. Розберімо обидва сценарії.

Коли палієм був хтось інший

Часто процеси в командах диктує не бізнес-логіка, а тривожність керівника.

Уявімо ІТ-аутсорс. Sales пообіцяв клієнту найняти інженера X у локації Y за термін Z. На практиці це нереалістично: ринок, етапи інтерв’ю, перевірки й оформлення потребують більших ресурсів. Нездійсненні завдання часто йдуть поруч із гіперконтролем: без мікроменеджменту ніхто нікому не вірить, а постійне спостереження називають «data-driven підходом».

Якщо цього разу й домовилися про досяжні терміни, пожежа часто не зникає — вона переходить у тління. З’являються регулярні запити на статус-апдейти. Команда витрачає час на звіти замість роботи, а в підсумку гальмує той самий результат, який усі хочуть пришвидшити.

Ось що допомагало мені у таких кейсах:

1. Помічати

У деяких колег тривога настільки сильна, що заражає на всю команду. Ігнорувати не вийде — сприймуть як токсичність, саботаж або погану роботу, навіть якщо ви все робите правильно. Змінити це швидко не вийде. Зате можна зменшити шкоду: назвати процес своїми словами й проговорити відповідальності.

2. Зробити результати прозорими

Мій лайфхак — дати стейкхолдерам доступ до ATS, де працює команда. Тоді прогрес видно в будь-який момент, рекрутерів менше смикають «на статус», а команда повертає собі час на результат.

3. Попереджати проблеми

Я зібрала документ із базовими рамками найму: типові терміни, очікуваний бюджет, комбінації техстеків, локації, ризики. Далі попросила всіх стейкхолдерів (особливо sales) підтвердити, що вони діють у цих межах. Якщо комусь потрібно пообіцяти клієнту більше, нехай одразу розуміє: на мій відділ у цьому розраховувати не можна.

Система змінилася не з першого разу, але за рік проб і помилок вона запрацювала.

Коли палієм була я

Іноді пожежі починаються з нас. У моєму випадку причини повторювалися:

• брак асертивності (не могла сказати «ні» одразу);
• проблеми з пріоритизацією завдань;
• відкладання справ через перевантаження або втому (і я плутала це з прокрастинацією чи лінощами);
• розсіяна увага на зустрічах — продуктивно тримати фокус можна 20–30 хвилин, аж ніяк не п’ять годинних мітів без пауз;
• хаотичне планування робочого дня.

У сумі це створювало відчуття постійної кризи та нерозуміння, як подолати стрес на роботі. Я жила в жорстких дедлайнах і напрузі, хоча багато чого можна було пропрацювати наперед. Не знаю, чи переносила цю тривогу на колег чи підлеглих. Але для себе наслідок був очевидний — вигоряння.

Як сказати «ні» гасінню пожеж на роботі: 5 порад

Гасіння пожеж дає швидкий дофамін і короткострокове відчуття контролю. А потім приходить виснаження. Я зібрала п’ять порад, які допомогли мені тримати особисті кордони на роботі, берегти енергію й ухвалювати рішення без паніки.

1. Відійти на крок назад

Найбільше, що дала мені терапія під час відновлення після вигоряння — здатність знизити градус серйозності та робити zoom out (прим. ред., дивитися ширше). Робота й життя стають легшими, коли перестаєш проживати кожну «пожежу» як щось доленосне. Більшість наших рішень майже не впливають на те, де ми будемо за 5–10 років. А ті, що здаються критичними, часто тримаються лише на ілюзії контролю.

Дивитись детальніше

2. Фокус на власну цінність

З часом я навчилася відокремлювати самооцінку від чужого схвалення. Коли впевненість тримається на внутрішній опорі, менше тягне підлаштовуватись під очікування і легше ухвалювати здорові рішення. Тепер, якщо проєкт або завдання не вписується в мої цілі, плани чи інтереси, відмовити набагато простіше.

3. Час на відповідь і час для себе

Віддалена робота розтягнула робочий час від світанку до пізнього вечора. Але найбільше підливала масла у вогонь моя власна вимога: відповідати колегам у робочих чатах одразу, ніби пауза — це вже непрофесійність.

Зараз я заношу в календар особисті справи так само, як робочі — тренування, час із дитиною, обід. У ці слоти я офлайн і не відповідаю в чатах. Виявилось, що світ не руйнується за цю годину. Треба було лише собі це дозволити.

Бонус — з’являється ресурс для команди. Коли я не виснажена, мені легше «фільтрувати» паніку: не сприймати пасивну агресію на власний рахунок, а з емоційних повідомлень топменеджменту витягувати факти й переводити їх у чіткі завдання.

4. Профілактувати пожежі

Якщо в мене є важлива, але монотонна робота — звіт, контракт, перевірка деталей —  заздалегідь резервую слот у календарі й вимикаю месенджери для цієї таски. Ми знаємо, що мультитаскінг — міф. Час діяти так, ніби ми у це віримо.

Цей фокусний час і є профілактикою пожеж. Саме в спокої видно дрібні помилки, які потім коштують дорого. Для такої роботи потрібен ресурс. А очікувати, що все зробиться «на ходу», так само ризиковано, як їхати в далеку подорож на зламаному авто.

5. Стабільний режим дня

Тренування, їжа й сон за режимом — база. Моя робота і зараз рідко вкладається в «з 8 до 17», але що б не сталося, я не пропускаю свою рутину. Я наймана спеціалістка. Я не беру на себе ті самі ризики, що власник бізнесу, і не отримую той самий прибуток. Тому я не зобов’язана ототожнювати себе з роботою. Я вбудовую роботу в своє життя, а не навпаки.

Від найглибшої точки мого стресу на роботі та професійного вигорання минуло майже два роки. Деякі соматичні наслідки залишилися досі. Однак зараз я бачу причинно-наслідковий зв’язок: нескінченне гасіння чужих пожеж і спустошення після них зрештою довели мене до дна. І саме від нього я відштовхнулася і розгледіла, що для мене справді важливо. Шкода лише часу — того, який я віддала ситуаціям і людям, імен яких сьогодні вже не згадаю.

Якщо зараз ви «пожежник» з примусу, зробіть паузу й спитайте себе: що для вас справді важливо? І чи входить туди дедлайн проєкту, навіть якщо він горить.